Стеблина душі
Ангелик простори мережить Земні,
Та очі обвітрені в тяжі, сумні.
Шукають, сердешні, в сипучих пісках
Живе стебельце. Та в іржавих листках
Продушину радості… Ні, не знайти.
І він вже летить, він продовжує йти
До краю Землі – в горизонти кінця,
На скільки розлилося фарби в Митця,
І видумка плеснулась в чорну смуту,
Живого розроджене дійство в пусту,
Де Господа син щось змінити хотів,
Та трафив на стіну живу і густу
Тупого насилля… Нас кинув, злетів.
Провідати те, що лишилось велів,
Ангелику вірному… Сон на яву,
Вернеться до дому – поклін цьому дню –
Розкаже Всевишньому – довго шукав
Живе стебельце у душі… Не застав…