З хворості, або...так, ні про що
в мене заболіло серце...прийняв ліки і приліг...задивився, як по біленій стелі повзала муха навколо люстри...чекав - коли ж вона злетить?..не дочекався...заснув...відкрив очі, а мухи вже на стелі нема...і куди вона могла дітися?.. - адже в хаті всі вікна зачинені в таку спеку...а мухи не чути...от, такі в мене забави з хворості...
(зі слів знайомого, з його
дозволу тут підкореговані).
...що ж, і Муму призвичаїлась до суєтності міста...трохи перефразую цей вислів щодо Муму...а саме, що і тутешні мешканці звикли і вже навіть не уявляють іншого існування без московитської окупації, не відчувають усю ницість зради своєї вітчизни і не бачать своєї інфузорної сутності в пацючому погляді кремлівського вбивці, єрепудного божка москалів...що навіть таке потворне створіння гидує ними...і хай акордом до цієї сентенції буде цей пустий, віршик ні про що...
білий крихітний слон
йде по білому полю.
в небі білий кулон
сонця над видноколом.
в синіх водах ріки -
дивно! зовсім не білих -
в схові у хвилях роки,
з давності вже застарілі
шелест дерев сумний -
хитані вітром сильним,
листям вітають вони
жовтим, червоним і білим -
прощаються з білим слоном
з карликовим, крізь поле
йде що в задумі шляхом,
замкнутого на коло.
знаний лише вітрам,
йде він під білим небом.
що йому той небокрай!
краю йому не треба.
з кроком все меншає він,
тане, слабішає, никне...
...з лунами білених стін
стеля білена зникла...
