До наступної зими
Біг якось зайчик з лісу в шубці білій,
Пухкі сніги долаючи в стрибку,
Аж раптом сніговик заледенілий
Зустрівся йому в саду закутку.
Пишався в шапці серед сніговиці,
В два шарфи кутав усміх на щоках,
Дбайливо вбраний в теплі рукавиці
На рук дерев’янистих патичках.
Гукнув до зайця: – Хто ти? Теж із снігу?
Щось я тебе здаля не впізнаю.
Спинись на хвильку, відпочинь від бігу,
Бо тут я сам-один давно стою.
– Я сірий звір, – прищулив зайчик вухо,
– На сніг же схожий тільки в зимні дні,
А з лісу в сад щодня біжу щодуху,
Бо грітись мушу – холодно мені.
Сніговикові звіра стало шкода,
Дав рукавиці й шарфик зайвий теж.
Сказав: – Надінь, а як мине негода,
Нагрієшся і якось занесеш.
Радіє зайчик, поглядає скоса
На плетену позичену красу.
І мовить: – Як розквітне абрикоса,
Якраз я твої речі й принесу.
На те озвався сніговик з журбою:
– Від мене у дарунок це прийми.
В теплі розтану я. Давай з тобою
Зустрінемось наступної зими.
