Вечірнє читання
Я зачитався зранку, вже давно.
З тих пір, як дощ постукав у вікно.
По маківку – у книжці, я й не чув
за вікнами дощу.
Вдивляючись в рядки, немов у зморшки
задуми і години вже підряд
спинявся час і навіть йшов назад;
та я помітив, що карміном трошки
рядки забарвлені: захі́д.
Немов з намиста після розтинання,
всі букви котяться, куди не слід…
Добраніч, сонце. Залишивши світ,
до нас хоч озирнися на прощання.
Бо вже підходить ніч, ідуть додому
дерева – тиснуться біля доріг,
і люди – позбиралися гуртом у
своїх оселях і долають втому,
вдягнувши сновидіння оберіг.
