Етюди для Евтерпи
Віночок сонетів
1 Пролог
Вже написав сонетів я чимало.
Їх у віночок маю заплести…
У мене все часу̀ не вистачало;
з Евтерпою* до злагоди дійти
не міг ніяк, відносилась недбало
вона по серед буднів марноти
та на мольби мої відповідала,
немов глузуючи із висоти.
Хоча безмовність – це душа речей,
служіння муз не терпить суєти.
Червона квітка впала на плече,
вона і вибачалась і прощала.
Почувся шепіт ангела згори:
як мусиш говорити – говори.
2 Дежавю
Вже написав сонетів я чимало,
але в потоці стомлених людей
мене раптове відчуття спіткало,
що потім згадуватиму цей день.
Був день, як день. Ніщо не віщувало
у звичних буднях дивного ніде,
неначе скористався я порталом:
та сама мить, так само люд іде,
та подумки чомусь мені здалося,
(ну ось таке раптове déjà vu)
вже все в житті моєму відбулося.
Я впевнений, навіть ім`я назву,
тієї з ким удвох мені іти.
Їй цей віночок маю заплести…
3 Гра в сніжки
Їй у віночок маю заплести
пух легкий, що посипався під ранок.
Вітрець з небес продовжував нести
цей сніг (це добре), вогкий (це погано).
Ми місимо його – і я і ти –
похмурий я, весела ти, кохана.
Летить у мене кулька чистоти –
сніжок, його ти кинула неждано.
За гріх навіяної самоти,
Евтерпо, ти караєш бездоганно.
В житті у нас по всякому бувало.
Вклоняюся тобі за цей урок.
У відповідь зліпити свій сніжок,
у мене все часу̀ не вистачало.
4 Море
У мене все часу̀ не вистачало
дивитися на море біля шхер.
Як у печери море запливало,
а потім випливало із печер.
А то, було, що лагідне тепер,
воно маленьку мушлю колихало.
Здавалося, що цілий світ завмер
у спокої, та мушлі цього мало.
Кому набрид щоденний шум і гам,
вам, хто в роботі притомився зором,
сам Бог велів навідатись сюди.
Безмежне море спокій дасть очам.
Під музику, що напливає морем,
з Евтерпою б до злагоди дійти…
5 Концерт для фортепіано
З Евтерпою до злагоди дійти
не міг ніяк про таємничо звиті
в гаю оман, у місячному світлі
кленові дрібно списані листи.
В них образи продовжують цвісти
у павутину місяця повиті.
Менади линуть в них у верховітті
і десять їх на клавішах метких.
Смарагдами зап’ястя наздогнала,
краса дівоча чистої води,
на чорне з білого перелітала.
Долоні легкі, наче опахала,
лишали на серцях людських сліди –
не міг до них відноситись недбало.
6 Вірші
Не міг до них відноситись недбало,
я їх повторюав у напівсні.
Лише для них уваги вистачало –
рядкам перегорілим у вогні.
Так радісно з туману виявляло
натхнення, їх появу в тишині
і серце рими весело вітало.
Ця мука й захват дорогі мені.
Хто знає, як з тижневого запою,
немов поранений посеред бою,
я розкидав розірвані листки.
Та вірші я люблю, любов зростає:
так матір хворих діток обіймає,
сама, по серед буднів марнотѝ.
7 Комета
Сама, по серед буднів марнотѝ,
крізь вищі сфери мерехтливий жар,
грядучих бур досягнення мети,
зловісного неспокою пульсар
в собі несе. Нехай тремтять світи,
в ній бачать меч грядучих людству кар.
Від краю світової мерзлоти
вона летить до сонця, як Ікар
у всій своїй красі … і вже – немає:
парабола від сонця повертає
у холод, у ніщо, у вічну тьму.
Такий закон, скоряючись йому –
«До зустрічі» – вона мені співала,
так на думки мої відповідала.
8Лезо Оккама
Так на думки мої відповідала:
«Я лезом Оккама січу життя.
Сердечну складність ним повідрізала,
і зорепад, і бід передчуття.
Каменепад гравітаційна стала
вдягає у красиві поняття́.
Відрізую повільно під лекало
кохання зраджене, без каяття.
Та бачу, знову хвостик відростає
у господині мідної гори –
моє, чомусь, кохання не вмирає…
О, серце, дотерпи ще до пори,
допоки на життя поглянеш ти,
немов глузуючи, і з висоти».
9 Тінь
Немов глузуючи із висоти
дивлюсь: тінь стелиться, повзе неначе.
Під сонцем легко їй мене знайти:
глуха все чує, без очей все баче,
Та й сам я тінь призначений повзти,
хмаринкою стривожено маячу.
Іду за тим, кому мене вести,
сам по собі нічого я не значу.
Чи тінь я ангела, котрий над нами –
тінь деміурга і його світами,
безмовно йде й від нього не втече?
І, може, хтось моєї тіні тінню,
також у сумнівах під височінню,
хоча Безмовність – це душа речей?
10 Ноктюрн
Хоча Безмовність – це душа речей,
споконвіків священна таємниця,
вона від нас у тінь біжить з очей,
пасує їй вечірня багряниця.
Від неї спека денна не пече.
Вночі для нас вона бальзамом сниться.
Нічна Безмовність – це душа речей,
споконвіків – священна таємниця.
Їй місце, де в гаю струмок тече
і в ньому стежка місячна сріблиться,
чи у косі, що впавши на плече,
чекає рук моїх, щоб розплестися.
Безмовністю мовчання освяти –
служіння муз не терпить суєти.
11 Служіння Муз
Служіння муз не терпить суєти,
воно, як дощ, що на часи в You Tube
захоплює і ти уже не ти
і релаксуєш під гіпнозні хлюпи,
що краплями спадають з висоти.
Коштовнішої ласки не знайти,
коли до вух шепочуть тихо губи:
служіння муз не терпить суєти.
У снах ти наяву, тому тремти
в чеканні рим, які, немов сукуби,
зваблѝво виринають з темноти
і заставляють серце бити в груди.
Завмерло все, рікою мить стече,
червона квітка впала на плече.
12 Ліліт
Червона квітка впала на плече.
Ліліт. Чаклунка. Жінка вічно мила.
Вогонь її волосся – обпече,
немов з вулкану магми ніжна хвиля.
Світ постарів, красуня залишила
свій образ юним. Поглядом очей
її жіночості магічна сила
захоплює і жоден не втече.
Ця жінка – дана людям, як принада.
І кожного хто потрапляв до са̀ду
вона зацілувавши у саду̀,
криваво мака квіткою вінчала.
Являючись на горе та біду,
вона і вибачалась і прощала.
13 Надщерблений дзвін
Вона і вибачалась і прощала,
зима вночі – так лагідно-гірка…
Дзвіниця благовістом пролунала –
у хвилях, мов у спогадах, ріка.
І ватра яскравіше запалала,
впізнаючѝ старого вояка.
Він розповів: «Коли душа співала,
коли міцню ще була рука,
я слухав дзвін, але не стало мрій
в боях надщербленій душі моїй.
Не відкликався переможним дзвонам
я зранений на мертвих тіл горі.
Церковним не підлеглий вже канонам
почув я шепіт ангела вгорі».
14 Норманському формату
Почувся шепіт ангела згори:
«Мир тобі Земле, мир вам, люди добрі
і злим бажаю доброї пори,
мир вам, засліплені, в бою хоробрі,
мир вам, в котрих в серцях вогонь горить.
Для неба всі однакові у горі,
не вам судить і ближнього корить.
Миріться люди, мир вам, люди добрі.
Усі ми – душі, винні і невинні.
Я славлю день у сонячнім промінні,
як славлю я вночі зірки вгорі.
Хоч час настав для грішної юдолі,
та навіть, якщо поряд душі кволі,
як мусиш говорити – говори».
15 Епілог
«Як мусиш говорити – говори» –
дозволила поблажливо Евтерпа.
Сів за вінок вечірньої пори,
до ранку закінчи́в. Рука затерпла.
І сили вже не ті, бо вже старий,
та зігрівала руку думка тепла:
читач цього погляне догори
і Музі до вподоби стане жертва,
що сплетена у тиху ніч весня̀ну,
під шепіт трав, під лопотіння листя.
В лісах, в садах, в полях, в річках, в теплицях
вінок сплітав, як час йому настанув.
На клумбі буйно квіт повиростало,
вже написав сонетів я чимало.
* Евтерпа (др.... Εὐτέρπη «звеселяюча») — муза ліричної поезії, одна з дев’яти муз, дочок Зевса та титаніди Мнемосини.
