05.04.2021 15:33
для всіх
109
    
  2 | 2  
 © Анатолій Костенюк

Етюди для Евтерпи

Етюди для Евтерпи

Віночок сонетів

1 Пролог

  

Вже написав сонетів я чимало.

Їх у віночок маю заплести…

У мене все часу̀ не вистачало;

з Евтерпою* до злагоди дійти


не міг ніяк, відносилась недбало

вона по серед буднів марноти

та на мольби мої відповідала,

немов глузуючи із висоти.


Хоча безмовність – це душа речей,

служіння муз не терпить суєти.

Червона квітка впала на плече,


вона і вибачалась і прощала.

Почувся шепіт ангела згори:

як мусиш говорити – говори.


2 Дежавю


Вже написав сонетів я чимало,

але в потоці стомлених людей

мене раптове відчуття спіткало,

що потім згадуватиму цей день.


Був день, як день. Ніщо не віщувало

у звичних буднях дивного ніде,

неначе скористався я порталом:

та сама мить, так само люд іде,


та подумки чомусь мені здалося,

(ну ось таке раптове déjà vu)

вже все в житті моєму відбулося.


Я впевнений, навіть ім`я назву,

тієї з ким удвох мені іти.

Їй цей віночок маю заплести…


3 Гра в сніжки


Їй у віночок маю заплести

пух легкий, що посипався під ранок.

Вітрець з небес продовжував нести

цей сніг (це добре), вогкий (це погано).


Ми місимо його – і я і ти –

похмурий я, весела ти, кохана.

Летить у мене кулька чистоти –

сніжок, його ти кинула неждано.


За гріх навіяної самоти,

Евтерпо, ти караєш бездоганно.

В житті у нас по всякому бувало.


Вклоняюся тобі за цей урок.

У відповідь зліпити свій сніжок,

у мене все часу̀ не вистачало.


4 Море


У мене все часу̀ не вистачало

дивитися на море біля шхер.

Як у печери море запливало,

а потім випливало із печер.


А то, було, що лагідне тепер,

воно маленьку мушлю колихало.

Здавалося, що цілий світ завмер

у спокої, та мушлі цього мало.


Кому набрид щоденний шум і гам,

вам, хто в роботі притомився зором,

сам Бог велів навідатись сюди.


Безмежне море спокій дасть очам.

Під музику, що напливає морем,

з Евтерпою б до злагоди дійти…


5 Концерт для фортепіано


З Евтерпою до злагоди дійти

не міг ніяк про таємничо звиті

в гаю оман, у місячному світлі

кленові дрібно списані листи.


В них образи продовжують цвісти

у павутину місяця повиті.

Менади линуть в них у верховітті

і десять їх на клавішах метких.


Смарагдами зап’ястя наздогнала,

краса дівоча чистої води,

на чорне з білого перелітала.


Долоні легкі, наче опахала,

лишали на серцях людських сліди –

не міг до них відноситись недбало.


6 Вірші


Не міг до них відноситись недбало,

я їх повторюав у напівсні.

Лише для них уваги вистачало –

рядкам перегорілим у вогні.


Так радісно з туману виявляло

натхнення, їх появу в тишині

і серце рими весело вітало.

Ця мука й захват дорогі мені.


Хто знає, як з тижневого запою,

немов поранений посеред бою,

я розкидав розірвані листки.


Та вірші я люблю, любов зростає:

так матір хворих діток обіймає,

сама, по серед буднів марнотѝ.


7 Комета


Сама, по серед буднів марнотѝ,

крізь вищі сфери мерехтливий жар,

грядучих бур досягнення мети,

зловісного неспокою пульсар


в собі несе. Нехай тремтять світи,

в ній бачать меч грядучих людству кар.

Від краю світової мерзлоти

вона летить до сонця, як Ікар


у всій своїй красі … і вже – немає:

парабола від сонця повертає

у холод, у ніщо, у вічну тьму.


Такий закон, скоряючись йому –

«До зустрічі» – вона мені співала,

так на думки мої відповідала.


8Лезо Оккама


Так на думки мої відповідала:

«Я лезом Оккама січу життя.

Сердечну складність ним повідрізала,

і зорепад, і бід передчуття.


Каменепад гравітаційна стала

вдягає у красиві поняття́.

Відрізую повільно під лекало

кохання зраджене, без каяття.


Та бачу, знову хвостик відростає

у господині мідної гори –

моє, чомусь, кохання не вмирає…


О, серце, дотерпи ще до пори,

допоки на життя поглянеш ти,

немов глузуючи, і з висоти».


9 Тінь


Немов глузуючи із висоти

дивлюсь: тінь стелиться, повзе неначе.

Під сонцем легко їй мене знайти:

глуха все чує, без очей все баче,


Та й сам я тінь призначений повзти,

хмаринкою стривожено маячу.

Іду за тим, кому мене вести,

сам по собі нічого я не значу.


Чи тінь я ангела, котрий над нами –

тінь деміурга і його світами,

безмовно йде й від нього не втече?


І, може, хтось моєї тіні тінню,

також у сумнівах під височінню,

хоча Безмовність – це душа речей?


10 Ноктюрн


Хоча Безмовність – це душа речей,

споконвіків священна таємниця,

вона від нас у тінь біжить з очей,

пасує їй вечірня багряниця.


Від неї спека денна не пече.

Вночі для нас вона бальзамом сниться.

Нічна Безмовність – це душа речей,

споконвіків – священна таємниця.


Їй місце, де в гаю струмок тече

і в ньому стежка місячна сріблиться,

чи у косі, що впавши на плече,


чекає рук моїх, щоб розплестися.

Безмовністю мовчання освяти –

служіння муз не терпить суєти.


11 Служіння Муз


Служіння муз не терпить суєти,

воно, як дощ, що на часи в You Tube

захоплює і ти уже не ти

і релаксуєш під гіпнозні хлюпи,


що краплями спадають з висоти.

Коштовнішої ласки не знайти,

коли до вух шепочуть тихо губи:

служіння муз не терпить суєти.


У снах ти наяву, тому тремти

в чеканні рим, які, немов сукуби,

зваблѝво виринають з темноти


і заставляють серце бити в груди.

Завмерло все, рікою мить стече,

червона квітка впала на плече.


12 Ліліт


Червона квітка впала на плече.

Ліліт. Чаклунка. Жінка вічно мила.

Вогонь її волосся – обпече,

немов з вулкану магми ніжна хвиля.


Світ постарів, красуня залишила

свій образ юним. Поглядом очей

її жіночості магічна сила

захоплює і жоден не втече.


Ця жінка – дана людям, як принада.

І кожного хто потрапляв до са̀ду

вона зацілувавши у саду̀,


криваво мака квіткою вінчала.

Являючись на горе та біду,

вона і вибачалась і прощала.


13 Надщерблений дзвін


Вона і вибачалась і прощала,

зима вночі – так лагідно-гірка…

Дзвіниця благовістом пролунала –

у хвилях, мов у спогадах, ріка.


І ватра яскравіше запалала,

впізнаючѝ старого вояка.

Він розповів: «Коли душа співала,

коли міцню ще була рука,


я слухав дзвін, але не стало мрій

в боях надщербленій душі моїй.

Не відкликався переможним дзвонам


я зранений на мертвих тіл горі.

Церковним не підлеглий вже канонам

почув я шепіт ангела вгорі».


14 Норманському формату


Почувся шепіт ангела згори:

«Мир тобі Земле, мир вам, люди добрі

і злим бажаю доброї пори,

мир вам, засліплені, в бою хоробрі,


мир вам, в котрих в серцях вогонь горить.

Для неба всі однакові у горі,

не вам судить і ближнього корить.

Миріться люди, мир вам, люди добрі.


Усі ми – душі, винні і невинні.

Я славлю день у сонячнім промінні,

як славлю я вночі зірки вгорі.


Хоч час настав для грішної юдолі,

та навіть, якщо поряд душі кволі,

як мусиш говорити – говори».


15 Епілог


«Як мусиш говорити – говори» –

дозволила поблажливо Евтерпа.

Сів за вінок вечірньої пори,

до ранку закінчи́в. Рука затерпла.


І сили вже не ті, бо вже старий,

та зігрівала руку думка тепла:

читач цього погляне догори

і Музі до вподоби стане жертва,


що сплетена у тиху ніч весня̀ну,

під шепіт трав, під лопотіння листя.

В лісах, в садах, в полях, в річках, в теплицях


вінок сплітав, як час йому настанув.

На клумбі буйно квіт повиростало,

вже написав сонетів я чимало.


* Евтерпа (др.... Εὐτέρπη «звеселяюча») — муза ліричної поезії, одна з дев’яти муз, дочок Зевса та титаніди Мнемосини.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 07.04.2021 05:19  Тетяна Чорновіл => © 

О! Та тут справді Віночок Сонетів! Лагідний, тендітний, поетично вишуканий! Навіть слів бракує, щоб детально описати відчуття того, на що сама муза надихнула. Цікаво було спостерігати, як Ви кожен останній рядок довершено заплітаєте в новий сонет. Натхнення Вам і надалі на створення чудових поезій!

 05.04.2021 19:15  Каллистрат => © 

Супер! Спасибо пан Анатолий! Душа отдохнула...