Федеріко Гарсія Лорка
З циклу «Сонети темного кохання» Сонет солодкої скарги
Tengo miedo a perder la maravilla
de tus ojos de estatua, y el acento
que de noche me pone en la mejilla
la solitaria rosa de tu aliento.
Tengo pena de ser en esta orilla
tronco sin ramas; y lo que más siento
es no tener la flor, pulpa o arcilla,
para el gusano de mi sufrimiento.
Si tú eres el tesoro oculto mío,
si eres mi cruz y mi dolor mojado,
si soy el perro de tu señorío,
No me dejes perder lo que he ganado
y decora las aguas de tu río
con hojas de mi Otoño enajenado.
(Federico García Lorca
“Soneto de la dulce queja”)
de tus ojos de estatua, y el acento
que de noche me pone en la mejilla
la solitaria rosa de tu aliento.
Tengo pena de ser en esta orilla
tronco sin ramas; y lo que más siento
es no tener la flor, pulpa o arcilla,
para el gusano de mi sufrimiento.
Si tú eres el tesoro oculto mío,
si eres mi cruz y mi dolor mojado,
si soy el perro de tu señorío,
No me dejes perder lo que he ganado
y decora las aguas de tu río
con hojas de mi Otoño enajenado.
(Federico García Lorca
“Soneto de la dulce queja”)
Бояться губи дотик вій забути
очей твоїх на мармурі обличчя,
щока боїться подих не відчути
з надією, що ти до неї ближча.
Безлистим стовбуром без тебе бути,
наляканим, що тлінням смерть покличе
чекати на закінчення спокути,
на теплу твою ласку рятівничу.
І якщо ти мій скарб велінням долі,
мій тяжкий хрест, який несу поволі,
я, вірний пес, завжди чекаю ласки.
Не дай згубити надбане з тобою,
дай, кроною схилившись над рікою
до ніг тобі свій листопад покласти.
