Ой чия то засмучена осінь...
Розсипає у трави свій щем,
І печаль у чиєму покосі,
Розворушена плаче дощем…
В лузі вітер-приблуда блукає,
Шепче сум солов’ю-скрипалю,
І когось серед ночі гукає,
І несе повний кошик жалю.
Із туманів в вікно заглядає
Крізь холодну озорену гладь,
В материнське безсоння сідає
Чорним птахом тривог і сум’ять.
Серце крає, в яку невідомість
Десь синок у степах заблукав,
Чи прибився до когось й натомість
Свою долю в краю тім спіткав.
Може, завтра приїде надвечір,
А ще краще, якщо – не один,
І обійме знов ніжно за плечі –
І розтане біль хворих судин...
Ой, чия то засмучена осінь
Розсипає у трави свій щем,
І печаль у чиєму покосі,
Розворушена плаче дощем…
Чом же стогнеш ти, вітер-приблуда,
І кидаєшся листям в вікно,
Не чіпай материнського чуда,
Поки спить похоронне сукно...
Ой чия то засмучена осінь
Розсипає у трави свій щем,
І печаль у чиєму покосі,
Розворушена плаче дощем…
М. ЛЬВІВ, 23.01.2025