Чиясь любка...
Нестерпний плач дощу! Він так дзюрчить нахабно!
Періщить – хоч-не-хоч, у мрії кличе звабно,
Панянка із дощем звивається в обіймах.
Який солодкий щем – на відстані півдюйма…
У чому магнетизм цієї Панни смутку?
Завихрений каприз – у Вітра Панна Любка…
Ще вчора з ним, гуля, неслась у вир шаленства,
А нині вже з дощем впивається безчинством.
Постійність – не її стихія та манера,
Ще звуть таких жінок підступним хитрим стервом –
Їй нагість до лиця, ночами бродить боса,
Безжальна з усіма, бо їй на ймення – Осінь!!!!
