Поглянь!
Поглянь! Яка чарівна квітка!
Природнє диво невимовної краси.
Вона стоїть так струнко й гордовито,
Не дозволяє, щоб до неї підійшли.
Вона завжди на сторожі тримає
Свої маленькі гострі колючки.
Багряним поглядом проймає
Аж до самої глибини душі.
Бо розумієш, відчуваєш –
То символ волі,
Балансування на межі.
Її ласкаве сяйво огортає,
Так захищає від нав’язливої самоти.
Вона-то знає, точно знає,
Що скоро прийде час її біди.
Вона страху не виявляє, мужньо чекає
Кінця своєї швидкоплинної весни.
Таке життя недовговічне
В цієї квітки невимовної краси.
Тут опиратись їй не до снаги.
Таке несправедливе і жорстоке
Одвічне покарання їй судилося нести.
І от… Як боляче на неї споглядати!
Коли так швидко і безповоротно,
Одну за одною, вона втрачає
Свої тендітні пелюстки.
Так хочеться її спасти!
Та бідолашній цій вже не допомогти.
І так вона щоразу
Однаково стражденно помирає,
Щоб знову, як уперше,
Безтурботно і прекрасно зацвісти!
