Стропатий вечір, зголодалий, тіні
ковтне ображено, туманом все зап’є,
і між притишеною музикою ліні
у сон себе і різну нечисть покладе.
Шукають вулички, до чого б їм притнутись,
з воріт стирчить у чімсь забрьоханий кошак.
Проскніла мжичка не дасть пісні розігнутись,
це ніч самотніх впала – то є вірний знак.
Кошлаті брови налилися у ялинок,
з під лоба дивляться, дощ сріблиться з повік.
Спаде і цей у небуття смурний відтинок,
бо й він потрібен, бо думки жалю розсік.