Німе подвір’я… Голови народу
Не помістились – їх окремо всі несуть.
Думки обтяті – між багнюки і червені глоду –
Звиваються, як змії – смерть цю вірою не ймуть.
Між грубих стін сховалася дитина.
Просилась, плакала безрушно – не несіть
В листопадову мряку снігу – дощ.., і домовина…
Реаль на плечах – сльози шляху не паліть.
Куди тепер? Чи ще могли зблудити?
День цей один, і шлях – в туди, один.
Між церкви й цвинтаря птахи почали вити…
Це наш живий.., тепер вже ні – покинув син.
Жерделі дубів надцвинтарних відмахнулись,
Ні – ні, не вірим, не несіть нам свою жаль.
Та розступились, самі в горі відсахнулись…
Землі обійми – дім і пухова вуаль…
