Де окрай степів безіменних
з рубрики / циклу «Куди втому стелиш, навіщо?»
Де окрай степів безіменних,
За вікнами бачень земних,
На вихорі вогнищ скажених
Живе затівач усіх лих.
Збігають туди всі дороги,
Злітається благ чортівня.
Звабляють у гони пороги,
В міжпрозими привидів дня.
Там холодом сонце старезне
В жертовній печері стрижуть.
Від променів ніжних до тризни
Гризуть, життєдайне, гризуть.
Якась неторкана пишнота
У цих все дозволених бід.
Десь скаче хвилинок кіннота,
Між них наш розтопиться слід.
