Самотній голос розтинає
Вокзали – ночі погреби.
Відлуння хвилю поглинає
Звортній шепіт тишини.
Скрізь пустка, пустка відпускає
З перонів привиди людей.
Кудись відходять, збившись в зграї…
І знову пустка сон краде.
Десь, доле, мусів залишитись,
Нехай обдертий, без вікон,
Один – єдиний, що відкритись
Завжди готовий – мій вагон.
Самотній голос… Хрип і краплі
В калюжі дзеркалом тремтять.
Розбита тінь між лезом шаблі –
Невпізнана, панічна стать.