Якось, водночас, усе втратило ціну,
Світ на вітрах роз’їхався подолом.
І як же, Боже, на душі враз стало голо,
Розпроклятущий біль і нехіть звестися перу.
Пірвались груди, звідти глипають омани,
В часах розгніздились поміж серцевих жил.
У дивнім чині звели цілі в марний пил,
Де апатичний дриг м’язевий став предметом шани.
Урвався день, чи цим дзвінком він розпочався ?
Обпік вогнем чи ледом – дух протверезив,
І квітами віч-на-віч погляд вкрив…
Хурделить вітер ще, ще цей герой не здався.
