Скидає шепіт листя всі життя ознаки,
Безкрилі числа навздогін Різдву стежину в’ють.
На возику, повільно, сніг в обійми взяв гілляки,
А ті, у тихім розпачі, проміння пусте п’ють.
Тумани, мов змагаються, у світанкових чарах,
Плетуть голчастим інієм розмиті казки втіх
Пернатим чорнокнижникам, що крячуть у шуварах,
Стряхаючи із крилець пил сп’янілих нічних ніг.
Мов впилися морози ранні у засклілу душу,
Немов зупинка вічності вляглася яром мушу.
Здається туга золота розірве тяжкі хмари,
Та в небі корчиться зима совою злої кари.
