Потріскують могили на морозі…
Присліпле око моргне – це ж поля.
А й справді: горе поміж сіл – сумна земля,
Яка з часів тридцятих – в сльозяній облозі.
Ночі позаду, а страшний кавалок болю
З підтемні ніби жилами кричить…
І голос цей, в спині, живцем юлить
Тому, хто з роду цього - хто упав в неволю.
Було судомище… Батьки холодні трупи
Своїх дітей ковтали… - ікла диких псів
У шмаття рвали, голод з світу звів
Людське єство – Господь і чорт докупи.
Щасливі ті, що увірвали свої ланци,
Чотирилапу свою долю що спасли.
Чого їм тут, посеред нас ярмо тягти,
Як там, в чужині, є омріяні палаци.
