НА СТІЛЬЧИКУ
з рубрики / циклу «ЕТЮДИ, КАРТИНКИ»
Що краще нам? Якби ж то знати…
Жде прорахунків доля зла.
Взяли до міста доживати
Стару, вже немічну, з села.
Та як же їй прилаштуватись
З сільського в міста ритм і плин?
Нема до кого обізватись
Серед німих квартирних стін.
Вона, селючка зроду-віку,
Горнутись звикла до землі,
До неї йшла в біду велику,
До неї – в радощі малі…
До неї встане вранці-рано,
Оговтавшись від втоми снів…
Сусід гукне: – Здоров, Оляно!
Півні озвуться з-за тинів…
А тут, у місті, все простіше,
Немає сварок з-за межі,
В квартирі тепло й сито. Лише…
Всі незнайомі. Всі чужі.
Вода – у крані, їжа – в роті!
Робити що? Куди іти?
Коли свої всі на роботі,
Де прихилитись з самоти?
Така незвична тиша всюди
Між стін квартирних розлилась!
– Ой важко тут, піду між люди… –
Стара на думку спромоглась.
Побути між людьми схотіла,
Малого стільчика взяла,
Прийшла на тротуар і сіла.
Від самоти лиш не втекла.
По небу хмари насувались,
Дощем з них раптом полило.
Прохожі йшли, не озивались,
Немов старої й не було.
Люд заклопотаний з сумками
Спішив десь, змоклий, як хлющі.
На стільчику стара з думками
В передсвятковому дощі.
