Хіба омию слізьми кіптяву в душі,
Що без любові тліла стільки літ?
О! Скільки б не казав собі прости,
Таких і Бог розп’ятий не простить.
Пріоритет у Нього – збочені й святі.
Палаючі, і ті хто замерзають.
А ті, що борсаються із сил останніх
У темряву, до скреготу і плачу повкидають.
Надіятись? Хіба я маю право?
Скребу уламком каменя в душі,
Ось ось проб’ється крізь щілину світло.
Які ж вони, ті, промені ясні?
Лише уява їх малює мені ясно.
Та марно відчай піднімає глум.
Не проклятий, й не прощений по давно.
Мій тління шлях, незрозумілий людям сум.
Дрогобич, 2011
