Ти знав, що там буде, і ти пішов –
У замкові, з дубів, роздерті двері.
Ти збудував його, та кинув свою кров,
Яка потягла за тобою світ містерій.
На тіні щастя зупинився, обійшов,
Ніби згадав свою тяжку, часів, недолю.
Борсався рибою, зник в крик німий – агов,
Ти розчинився в каво-димнім алкоголю.
Хліби засолені – витріскані поля,
Ти осінь свою не у ті плоди засіяв!
Такий вже чорт у тобі сів – як немовля,
Ти все попробувати завжди світом мріяв.
