Замет
У лісі жив собі замет,
Давненько, майже зиму.
У небі рахував комет,
І не любив екстриму.
Він не любив санчат і лиж,
Веселих добрих діток.
Він не хотів, щоб пісню стриж
Виспівував для квіток.
Холодна льодяна душа,
Не прагнула любити,
Він танути не поспішав,
Хотів іще пожити.
Одного ранку він відчув,
Під снігом, щось тепленьке
І тихий шепіт він почув
Вітання веселеньке.
Не зрозумівши звідки звук
Насупився сердитий.
Від лоскотання ніжних рук
Став і собі радіти.
Розчулений замет спитав
«Дружитимеш зі мною?»
Шостим чуттям не відчував,
Запахло десь весною.
Так він душею прикипів
До кволої рослини.
На різні теми гомонів
Не помічав хвилини.
Та час прийшов допомогти
Підсніжнику зростати,
Росою в землю увійти,
Теплу дорогу дати.
Прощалися без слів і сліз,
Без зайвих обіцянок,
Та вірили, що прийде в ліс,
Колись зимовий ранок.
м. Кривий Ріг, січень 2012р
