І плакала, і як ридала осінь,
У сльозах утопилися слова.
Верби розплетені закидували коси
На гілля, в розпачі де билася сова.
У згустку жердя зачепились долі
Скажених павітрів злиденної пори.
Зламаний шпиль, колись могучої, тополі
Тепер кланявся до єдиної ноги.
Шуміли яром, у потік зносили
Стовпи нестримну водну пісню решетом.
Та, раптом, різко, тишиною освятили
Сніжини зляклі зими тінь, її фантом.
Засиневило, забіліло злу потвору,
Світання між багновинь надійшло.
Сова стряхнулась, здійнялась в вись-гору,
Звідки всю Землю благодаттю притрясло.
