Валентинки - 2012

Я тобі зготую валентинку, Лиш таку, яку готую я. По краєчку будуть намистинки - Таємнича зоряна роса...

Скільки розтало в океанах, Скільки розбилось в скельних гранях Років, як хвиль?.. Безмежний плин – Стрічок річкових серпантин...

Я тобі несла в долонях літо Із терпкими блисками Шопена. Вальс нічний манив гарячим світлом У обійми зоряні, до мене...

Йшов до маєтків і хатин Святий натхненний Валентин, Ніг не жаліючи, трудився! У келих трунку наливав, І скуштувати всім давав, Хто в День Кохання народився.

Твої долоні пахнуть чебрецем. Мої долоні пахнуть тільки болем. Я знов тобі збираю під дощем Краплини з колосочків жита в полі...

Любов законам не кориться, це коротить мене, а може це сон. І в здогадках знову гублюся я, хто ж колом моїм жене електрон.

Любов з тобою не постійна, бо по життю дратуєш сильно. На тобі червоний світер - я червоне не люблю, хоч приніс червоні квіти.

Я тобі напишу баркаролу дощу, Незабутню ніч намалюю І тобі присвячу, І свічу засвічу, Й до нестями тебе залюблю я...

Заворожені снігом дерева Тягнуть в небо руки-гілки, Ми з тобою у місті Лева, Нас вели до нього зірки

Тремтить рука, сльоза щоки торкнулась, Думки, як гейзер, рвуться із єства. Навіщо, Боже, я таки проснулась? Знов хвиля немочі туманом накрива.

Зореносні ночі плачуть в горах, Заколисані дрімають береги, Завтра день розвіє сум на порох, Стануть добрими вчорашні вороги,

Знайшла колись я в скриньці валентинку: Тюльпанчики, римоване [b]вітаю![/b] Шаблонне серце блискітками вкрите... І незнайомим почерком - [i]кохаю[/i]...

Я пригадую наші ранки липневі, дарувала мені букет з лободи, ми раділи кожному дневі, я літав весь у бризках води.

Відправлю тобі валентинку У зоряні ці небеса. Вона вся – в моїх сльозинках, Чи то це лише роса...

Кохання – річ така, що будьте пильні! Воно – мов спалах вічної свічі. Писали валентинки в вирах сильних – Чому ж пишу до тебе на мечі?..

Між нами відстань не велика, ні! Ми, навіть, топчемось по одноконтурній Землі. Та лиш за кут ти – промінь обірвав Свою протяжність… – Бенкет в просторі розтав.

Бутони зір я назбираю в жмені, Патлаті промені від сонечка вчеплю. Ці пелюсточки сповнять радістю легені… Із ними всесвіти тобі я подарю.

Зілля у колбі. Цифри магічні. Каменю формула. Мій еліксир... І Мефістофель – товариш привичний Надить мене в задоволення вир.

Я розпрощалася із болем, Я простягала білі руки. Таке гаряче жовте поле Втиралось в пам’ять, наче муки...

Ніч роз`ятрювала рани, Витинались із думок Фіолетові світанки, Ноти й дощ із пелюсток...

Зимний морозний час – Люта година! Та в серці свято в нас – День Валентина! Лапкою напишу слова в рядочок: – Тебе кохаю я, любий коточок!

Чи доля сильна, чи могутня, Чи досі сонце не для всіх? Усі, що на землі присутні, Ще не віддали перший гріх...

Зима захолодила душу, Струсивши з вій снігів відтінки. Хто ти такий, що я ще й мушу Тобі писати валентинки?

У очах твоїх дна не досягнути, Із губок випити не вдасться страждну хіть. Ти – океан любові, що не осягнути, Ти – найніжніша цноти сороміть.

Тюльпанами викладеш напис на білій хмаринці, Осяєш промінчиком сонця, й розбудиш мене. Зрадію я щиро, прекрасній такій Валентинці, І вітер, у захваті, хмарку...

З тобою гарно прокидатись І на майбутнє сподіватись, Гуляти у міському парку І обливатись коли жарко.

Мій милий янгол, ти зі мною! І це найкращий подарунок: Твої найзеленіші очі, І найсолодший твій цілунок.

Я пожартую. Відішлю до скриньки Тобі сердечко з ангелом всіх мрій. Моя маленька, ніжна валентинка Не буде дивним символом надій...

Разом, думалось, навіки Заживем в лиху годину! В свято лиш тепер велике Валентинку шлю з-за тину.

Здається більш не має слів, Амура стріли ранять серце, Бурливі хвилі почуттів, Ще мить і море розіллється.