В село
Село і батьки
Іду в село і бачу, як тополі
Мене вітають поглядом здаля.
Як легко дихать у квітучім полі,
Коли під сонцем ніжиться земля…
Мене в селі завжди чекає мати,
Там квітнуть мальви, білі спориші…
І як цей край Лучанський не кохати,
Коли він будить струни у душі?
І я іду, зітхають легко груди,
В лугах – трава пахуча, молода…
Мабуть, повік перед очима буде
Село. Обід. Сільська йде череда…
А я іду. Хвилююся в тривозі,
Мене стрічає яблуня в квіту.
І рідна ненька в хустці, на порозі…
Я пізнаю її усмішку золоту.
І все навкруг міняється, ясніє,
Співає, грає, ніжиться, росте…
Бо лиш вона так пестити уміє,
Як сонце пестить літо золоте.
В хліві старім клепає батько косу,
Той звук немов за обріі пливе.
Моє дитинство золотаво-босе
В душі моїй і в пам`яті живе…
Стоїть матуся. На обличчі – сльози.
З-під хустки – срібна диво-сивина…
Мабуть, пекли непрохані морози, –
Та тільки в чім тепер її вина?..
Не йду – лечу, щоб гаряче обняти,
Почути шепіт знов її душі.
Яке це щастя – батько є і мати!
Навіть в дворі радіють спориші.
Ідем у хату. Явір на порозі,
І запах м`яти й пижми на вікні…
Здається, довго я була в дорозі,
Й стає чомусь так соромно мені…
Сінешні двері, стоптані пороги,
Біленькі й свіжі в хаті рушники…
А серце знову сповнене тривоги
І ятрять душу спогадом думки.
Моя матусю, рідна моя нене,
Життя водою швидко так спливло…
Колись же ти виходила по мене
Не тільки до майдану, – за село!
Чекали з батьком, з вечора чекали,
Пекли в печі рум`яні пиріжки,
Слова найкращі в подумках шукали,
Й мої гортали трепетно книжки…
Тепер я знову з вами, у родині,
Й так хороше і радісно в душі,
На рушнику – фіалки темно-сині,
А у дворі – біліють спориші…
м. Ромни, 2012 р. 14.30
