Остання сповідь
Далася взнаки депресія...
Не пам`ятаю автора, але думка хороша
Я хай скажу – і замовчу навіки.
Уродженка незвіданих планет,
Я виросла давно зі свого віку.
І ось – остання сповідь. Наперед.
Ви скажете, що я ще дуже рання,
Мені ще жити, жити і рости...
Хоч наперед ця сповідь,та остання –
Вже тих своїх висот не досягти...
Я марила постійно ідеалом,
Жила у точці «мрії і буття»...
Можливо, мені справді було мало
Того, що витискала із життя.
Мене так берегли від злого світу,
Що вже і в добрий – пізно, не беруть.
Колись давно я так хотіла жити, –
Якби ж мені вказав хтось в цьому суть!
Я бачила життя з своєї зірки,
І більше, аніж думаєте ви...
Мені колись так само було гірко
У стиснутих щелепах самоти.
Я ще люблю і щиро вболіваю
За мову, за країну, за народ.
Куди іти – вже сто віків не знаю,
Яких шукати сходів чи висот.
Шукати, віднайти – і знову впасти,
Напитися одвічного плачу?
Дослухайте ще трошечки, будь ласка,
А потім вже навік я замовчу.
Я рвалася в обійми – не пустили,
Сама відкрилась – не пішли з добром...
Ну добивайте, раз уже надбили
Краєчок серця з болем і теплом...
Ох, скільки треба встигнути сказати, –
І небесам, і травам, і землі...
Хто ж буде в мить останню відпускати?
Я сповідаюся сама собі.
Я всіх любила – і люблю ще досі,
До подиху останнього люблю!
А ще я так любила стиглу осінь
І цю останню, спалену зорю.
Червоним горизонт почав горіти...
Мій час настав! Долою цю вуаль!
Колись... Колись я так хотіла жити...
Але усе минуло вже... На жаль...
