Уже жнива-

А ми не те садили...

Уже жнива-

А сходи не зійшли.

Громи побили, 

Змили зерня зливи.

І душі бур`янами поросли.

Уже жнива-

А нічого збирати...

Хіба каміння...

- Й те вже час розбив.

Душа налякана

Й неначе розіп`ята:

Вона чекає і боїться жнив.

я розумію вовка, 

що виє на місяць тужно, 

шукаючи в ньому мрію-

благословенний край.

душа у зневірі жовкне

доля лиш терпить мужньо.

каюсь... молюсь...звірію...

мій недосяжний рай.

...я розумію вовка...

Заклякла на порозі тихо осінь.

Ось-ось уже вона постука в двері.

Між сивих хмар потоне тепла просинь.

Світанки так похмуро-невеселі...

А ми ще наче і не літували.

В буденності життя проходить сірій.

В турботах безнадійних заблукали, -

А скоро треба відлітати в ірій...

Молитва для мами 

Боже милосердний, 

Свята Божа Мати, 

Освятіть дорогу  

Ви мого дитяти! 

Буде його доля 

Щастям оповита, 

Довго і щасливо  

Буде в світі жити. 

Хай його хвороби 

І страхи минають, 

А люди навколо 

Лиш добра бажають! 

Молитва для дитини 

Омиваю личко 

Святою водою. 

Це я розлучаюсь 

Назавжди з бідою. 

Хай лиха хвороба 

проти сонця згине, 

А до мене щастя 

Й здоров`я прилине! 

В чужих дорогах заблукали добрі вісті.

І нишком вибір рве безмежність на шматки.

Минуле краде в майбуття все швидше миті,

Все нижче планка опускається мети.

Зіпріли мрії у торішнім згірклім листі.

Шукати знову - вкотре не знайти.

Десь збилися з дороги добрі вісті

І заблудилися. Куди ж тепер іти?

З нас кожен думає, 

що він метає бісер, 

хоча давно товче у ступі воду. 

А точка зору - 

похідна від крісел, 

від ширини корита і від моди. 

Вірші кричать з сторінок  

жирним шрифтом: 

так множим сміття, 

славлячи природу. 

Розчавлену людину перекрито 

погруддям ефемерного народу 

про пільги 

Чи наплутали щось,чи зумисне, 

величаво схилившись рядком, 

віншували героїв врочисто 

не лавровим.- терновим вінком. 

Коли опадають крила - 

Нестримно болюча втрата. 

На пласі гніздечко звила, 

На п`єдесталі - страта. 

На роздоріжжі - відчай, 

Закоханий спересердя. 

Не запалають свічі, 

Якщо в них нема осердя. 

Життя - це завжди молитва: 

Прохання, і вдячність, й спокута. 

У вічність по лезу бритви 

Я балансую скута. 

Душа, наче жінка, 

Лиш раз може втратити цноту, 

Втомившись боротись 

Із впертим ласкавим гріхом. 

І вже оступившись, 

Щораз відкриває ворота, 

Щоб знову зустрітись 

З відвертим нестримним теплом. 

Стає вона схожа  

На тиху нескошену ниву, 

Колосся якої - 

Байдужі зачатки добра,- 

Осипались зерном, 

Щоб знову пристати до пилу, 

Що їх звеличає  

Й паплюжить... А біль пророста... 

Відійшло. 

Відгуло. 

Відболіло. 

Віджило. 

Замело. 

Потепліло. 

Знов зійшло. 

Проростає. 

Сміється. 

Сонце ловить. 

Веселки нап’ється. 

Посумує. 

Поплаче. 

Зітхає. 

Ненавидить. 

Страждає. 

Кохає. 

Підроста. 

Набирається сили. 

Щастя поряд… 

І знову –  

Скосили. 

Вже нема. 

Відгуло. 

Відійшло. 

Так було воно? 

Чи не було?.. 

Троянд скорботних 

Бронзовий букет, 

Що мати вкотре 

Вварює в оградку,- 

Це юних крил  

Нещадно рваний лет, 

Епохи символ, 

Відчаю печатка. 

Чому ж Перун 

Не кида з неба стріли?! 

Мовчать боги, 

Безпомічно-безжальні… 

На ринку квіти, 

Зірвані з могили, 

І тричі продані  

Віночки поминальні. 

Вона ще не знала про те, що бувають жнива: 

Господь не велів їй про хліб на землі турбуватись. 

Бо доля пташини – літати, допоки жива 

Й піснями до неба молитися і сповідатись. 

Не знала нічого вона й про тривоги людей: 

Що лан пшеницями для себе вони засівають. 

Хай повні серця в них високих і щирих ідей, -  

Мозолями хліб свій у поті чола здобувають. 

А старий комбайнер, враз згадавши нечистих усіх 

Різко вправо звернув, щоб гніздечко мале обминути. 

Затрусилися руки... Спокійно... Ну слава... Устиг... 

Над безперими дітками квилила пташка з розпуки. 

Обережно об’їхав, зламавши рівненькі ряди. 

Накричить бригадир „Ну чого ти знов „гриву” залишив?”. 

Хай кричить молодий, це не страшно, це так – півбіди, 

Гріх на душу не взяв – оце добре, та й совість потішив. 

Перелякана пташка прилинула знов до дітей. 

Знала лиш що жива, більше їй не дано зрозуміти. 

Від’їжджали комбайни, відвозячи з поля людей. 

Бригадир залишивсь, щоб тихенько стерню підпалити... 

Так хочеться придумати кохання…

Бо що ж удієш, як його немає.

І розбудить придушене бажання –

Воно однаково підміни не пізнає.

Для себе серце віднайде страждання…

Воно ж бо не уміє тихо жити.

Даремно розум пише заклинання –

Не визнають його за ворожбита.

Та от біда – себе я обдурила, -

Те почуття придумане зростає.

А розум не встигає різать крила

Й у боротьбі з душею відступає.

…Навіщо я придумала кохання ?