Хантеру
Літературному богу присвячено
Я не покину цей світ і Він не залишить мене,
у нас є домовленість про стосунки,
хоч і не знаю куди він мене приведе
на сцену чи все ж за лаштунки.
Та це не важливо, мені все одно,
головне щоб був простір для нового кроку,
світ мені якось сказав - ми заодно,
бо ми відрізняємо день від року.
Світ говорив - подумай старий!
Ти можеш усе, що сам забажаєш,
Ти не такий уже і простий,
сьогодні ти ходиш, завтра літаєш,
і якщо ти не знаєш чи справді живеш,
то пам’ятаєш, що точно будеш,
і якщо не впевнений, що знайдеш,
то переконаний, що не загубиш.
Тому і мета не пропадає,
ми маємо ціль, і не знаєм дороги,
ще маємо тих, хто нас чекає,
спокутує душу, знімає тривоги...
І я, розбираючи ці слова,
знаходив відповіді на питання,
а з неба поволі стікала вода
приборкуючи хтиві бажання.
Тоді я дивився в очі дощу,
збирався з думками, шукав поради,
і вірив відверто, хоча би тому,
що від нього ніколи не очікував зради.
А трохи потому, вдихнувши глибоко,
потиснув руку, кивнув на згоду,
випустив дим, ніби так ненароком,
отримав очікувану нагороду.
Я зрозумів, що йти пора,
обрав звичайний для себе спосіб,
холодна зброя біля виска,
заплющити очі і далі на осліп.
Та коли я зібрався зробити крок,
раптовий сумнів забравши спокій,
не дав мені звично звести курок
у сильній руці холодній і мокрій.
Тоді відвернувшись від вікна
Побачив, що поряд стояла жінка
гарна і ніжна, трохи сумна
загадкова, наче чиста сторінка.
Я її упізнав, вона вчасно прийшла
забрати мене у нові дороги.
та я сумнівався чи справді пора
забути про радість, печаль і тривоги.
Я їй сказав: "Присядь, почекай,
треба трохи часу, аби зібратись."
Вона посміхнулась і сказала - давай,
мені все одно ніде податись.
Я розгубився на мить і застиг,
не знаючи, що далі робити.
невже я справді усе вже встиг,
щоб світ мене зміг отак відпустити?
Поглянув їй в очі - вона мовчала,
дивилась на мене без смутку та жалю
вона вже не раз таких забирала,
сповнених відчаю та печалю.
А згодом, порушуючи наше мовчання,
вона підійшла до мене спокійно,
наших рук несміливе торкання,
у той момент, я став невільний.
І взявши мене обережно за руку
вона сказала: ходімо зі мною
я пам’ятаю про нашу поруку,
нічого не станеться сьогодні з тобою.
Вона прочинила кімнатні двері,
всміхнулась, кивнула у бік головою,
в загадковій і звичній своїй манері
так дивно манила мене за собою.
Туди, де сотні порожніх життів
кипіли і не знали спокою
бо кожен із них, як і я хотів
лише за мить порвати з собою.
Я туди не заходив, там надто смерділо людьми,
такими справжніми і такими живими.
вони споглядали на мене з пітьми,
дивились на світло очами пустими.
Тоді я просто закривши двері.
поклав на столик нагріту зброю,
бо не важливо коли ти підеш.
Все що важливо - лишатись собою.
Київ, 20,10,2011
