Камінь
Я вигадав тебе німа богиня,
Зліпив тебе, мов той Пігмаліон,
Але та статуя, насправді не любила,
Той камінь, лиш пускав із мене кров.
А я любив той міф, свою легенду,
Леліяв тіло, перси, як дитя.
Закохувавсь все дужче в німу сценку
І причащався чистотою каяття.
Але історія повторюється завжди,
Як аксіома від Евклідових часів.
Але якби не камінь, що я мав би?
Лиш кілька невідомих відчуттів.
Шукаю, в пошуках, а час іде невпинно,
Рву струни, але поряд лиш пісок.
Бездушне тіло так всміхається невинно,
Я так замучивсь жити між казок.
Вигадую тебе щодня, щоночі,
Навіть в віршах постійно ніч і ніч.
А де кохання, справжні, живі очі,
Де дійсність, поряд, віч-на-віч?
Заплутався у камені безмовнім,
Не хочу бути вік каменярем,
Хочу з’єднатися на шлюбнім рушникові
Із подихом, із подивом, з вогнем.
Щоб склались половинки дві у ціле.
Навчився, я не можу не любить.
Я хочу поряд мати те єдине,
Щоби нарешті розпочати жить.
І цілувати, і голубити, плекати,
І обнімать, і гріти, розмовлять,
А потім знову й ще раз цілувати,
Я так чекав тебе, сказать.
І говорити це постійно, шепотіти,
Віддати себе в повне рабство їй,
Бо щастя жінці з міфу прислужити,
Боже, з’єднай, щоб мить цю пережив.
17.04.06 р.
