М. К.
Чомусь так темно на душі,
Нема ні променя надії.
Я знов пишу тобі вірші,
Вкладаю в них всі свої мрії.
А ти далеко, де мости,
Де північ свої руки гріє.
Між нами відстань і світи
І лиш моя душа жевріє.
Можливо, й ти йдеш повз життя,
Не дивлячись на дні і ночі.
Можливо, сенс мого буття
В твої дивитись сумні очі?
А серце пісню свою плаче,
По скронях ходить самота.
Давно світанок вже не баче
Моя печаль – сидить сумна.
Та я не знаю, що ти робиш.
Чи теж сумуєш в своїх снах?
Чи в мріях ти мене голубиш?
Чи я для тебе просто так
Лише красива згадка літа?
Лише минуле, як роки?
Як градом знівечене жито,
Як порвані серпом нитки?
Чому ти почуття ховаєш,
Неначе злодій, що їх вкрав?
Чому мене ти не спитаєш?
Життя забрав, а не віддав.
Та як собор моє кохання –
Чекати буду вічність я.
Можливо, ти моє кохання?
Можливо, доля я твоя?..
Не знаю. Час нам все покаже,
А янгол душі об’єдна,
Тобі серденько моє скаже,
Що доля в нас з тобой одна.
Мости зійдуться, вийде сонце,
Розвію попіл самоти,
Душі відкрию всі віконця,
Бо зі мной поряд будеш ти!
Та зараз... Зимно, страшно, сумно,
В думках пульсує чорнота.
Ти з північчю, а я на сході.
Лежить проваллям гіркота.
13.09.2005