ДНО, В ЯКІМ НЕМАЄ ДНА
Я так вчаділа від оман,
Що обліпили мою душу!
Вони щоночі її душать,
Як метастази всюдисущі,
І завдають нестерпних ран.
Переродилась віра в тлін
Від цих повторень зрад потворних.
Знов наді мною хмари чорні
І вісник горя - хижий ворон.
Шукати марно жар в золі!
Слова втрачають власну суть,
Нема її поміж рядками,
Їй проростати легше в камінь,
Ніж промовлятися вустами,
Брехня усюди - там і тут.
І тільки паморозь сумна,
Лежить, мов скеля, непорушно,
І огорта схололу душу,
Мов запихає смуток дужче
На дно, в якім немає дна...
Тож хай розвіється туман
З людських оман і фальші світу,
Нехай душа себе наситить
Любов`ю, правдою і світлом
В обіймах ніжних у світань!
