Осінь вже потроху золотіє...
з рубрики / циклу «Наодинці з кавою й собою»
Осінь вже потроху золотіє,
Вигляда крізь віття неба синь.
Сумно мрія відлітає в ірій
І шепоче: «Кинь мене… покинь…»
Лине птахом з рідного гніздечка.
Чи ж іще повернеться коли?
Подих перехоплює вервечка
Снів несправджених, що знов приходять в сни.
Осінь тихо губить позолоту.
Де була краса – іржа за мить…
І минулі радощі й скорботи
Падають під ноги з верховіть.
Тільки вітер вірить ще наївно,
Бо з весни заплутався в думках:
Щастя – є! А щоб було не зимно,
Гнізда кинуті колише на гілках.
Лубни, 11.09.12
