КВАЗІВЕРСУС
2 частинаПРОЗОВА ПОЕЗІЯ
ранок чудовий.
сиджу і дихаю ним.
щільно заткнув ваткою вуха - ватку знайшов я поруч сміттєвого баку... а чого тут тільки нема на моїй території! тому всі поважають мене і потай заздрять такому ласому шматочку життєвого простору.
я сиджу на низенькому стільці, випрямив ноги довгі і обіперся спиною об стінку будівлі з бетону і скла - озіїнна ж! химера.
я насолоджуюся теплом перших промінчиків сонця, які торкаються мого обличчя.
чудовий ранок!
спокій і затишок обіцяє кафе, що навпроти.
і дарма, що задрипане - загратовані вікна його біло мені і всій вулиці, місту людей усміхаються.
з усіх його шпаринок струменіють аромати смаження, борщу, крабів, соленої і копченої риби... - різносмак дивовижний! настільки, що я аж згриз сухарця наче тістечко свіже і наче ситро - та й прямо із пляшечки - видудлив, ні! я хильнув якусь каламуть із консервної банки в іржі (ледь не порізав нею вуста)... - не все так погано в нашому домі. а то!
- доброго ранку, пане-товаришу! - чемно вітаюся я з перехожими. вони ж - ввічливо не звертають на мене уваги і обережно переступають, або ж обходять мої довго простягнуті ноги.
яка ж насолода цей ранок!..
лімузін, що зупинився біля обшарпаних кафешних дверей, ядучо цитриновий кольором, ще й блискучий, із темними вікнами - надзвичайно казковий! обласканий сходженням сонця, весь випромінює ласку і затишок, і тепло запрошує в гості...
як опинився він тут, цей символ буття рожеволицих здорованів?..
на моїй території - нонсенс, маразм, абсурд, нісенітниця! цього бути не може...а таки воно є. непорозуміння якесь?..або - що?
заінтригований, встав зі стільця, підійшов до авта, тронув дверцята - я ж є тут газдою - вони відчинилися!..ба... о-го! тут ідеал, мрія, краса! тендітная квітка зневажливо кинута кимось на заднє сидіння, яке обтягнуте жовтою шкірою. жахливіше те, що руки її заломлені й ззаду зв"язані, спутані ноги, у роті кляп, зав"язані очки, лиця її - дві пелюстки трояндові! - мокрі від сліз, що росинками на підборідді... хто се зробив?! що за потвора?!.
миттєво звільнив, зірвав пута з рук її, ніжок, звільнив оченята - великий, безмежний космос розгуби - і нахилився до неї, аби вихопити із цієї халепи, прірви комфорту, брехні, облуди й жорстокості... але я відчув лиш легке коливання повітря наче від помаху крил - шурх! - і її вже нема.
це булА лише мить, невловима, незримая мить злету краси і кохання, апофеозом всього цього дня...
вона залишала мене.
я дивився услід їй, карбуючи в пам"яті зляканий погляд - вона раз, тільки раз озирнулась!
дивно, мені булО жаль.
згуба ця мене болісно вжалила серце і вразила душу простими питаннями - де подівся, де зник ідеал? і чому саме від мене?.. чи на лОбі мені накарбовано Богом? - "невдаха"...
куди побігла вона? і чому отак спішно, у паніці? що налякало її у мені?..
ах! втікла, не лишила від себе нічого...
самий тільки жах на обличчі її у пам"ять мою закодовано всесвітом спогадів - таки вжахнулась вона мене... такого й вві сні не побачу ніколи - аби щоб отак сахнувся у жаху від себе?!.. дурниці... але спогад малює мій ідеал із поглядом жаху...
жах? але тяжко визнати жах ідеалом буття. що ж тоді, все це виходить - щасття, кохання, краса як насилля, брутальність, хамство і гвалтування?..
мізкИ мої...мізкИ мої...ї...ї... ні!
це не можливо, це маячня, хвора уява, безглузддя якесь...це протиріччя! краса і жахи... не вмальовується дурничка... невже я тут у ролі жахіття?.. ні! то у мене шиза, мабуть... - бо закоханий я.
я в розгубі.
була біля мене, моя була наче, а зникла назАвжди...- куди? чому і навіщо? від кого?.. від мене?
запитання останнє уражає до розпачу кривдою - я ж рятівник твій! а ти...
кого ти втішаєш в цю мить, пригорнув тебе - хто?.. хто втішає тебе?
а, може, ти вмерла?.. о! ні, я не вірю.
бо ти ідеал,а отже безсмертна.
кохана, повір мені - я не причина жахання твого, бо не потвора якась там, я красень...хіба що злегка забруднений...але ж хто зараз чистий? крім тебе, звичайно.
люба! подай мені знак хоч рукою, чи поглядом, або торкнися цілунком до мрій моїх, снів і я вийду з петлі потрясінь, перестану кружляти по колу невдах і зречЕних - надію мені подаруй, скажи що ти є мені втаємниченим голосом, видихом лЕгким легіта літа, уяву мою угамуй.
з розуму зводить без тебе життя у житті, яке створюють глюки у вигляді владних духовноскалічених і хамовитих паскудних гидот - і постали вони настільки реально, що вірю у те, що ввійшли у життя вони, у сьогодення, у повсякденнісь і гадять вони навколо себе усе...і гадять...і гадять...і гадять...
важко мені зосередитись в думці своїй... - кохана, без тебе ЩО Я?..
і навіщо, для чого рухаюсь в русі людському ще від початку свойого й до самого скону? там, в тому русі навіщо я взагалі?
...коли то скінчиться оце божевілля? ах, чи скінчиться колись?..
хіба що упасти обличчям у бруд із ваткою в вухах, не чути щоб крику безсилля й відчАю.
від думок тих аж мізки тріщать, розпинає нутро мені все, червоніє обличчя і простір мого існування ось-ось і звузиться в риску, у крапку, в ніщо... - я луснути можу!
...видіння булО це, чи день у реаліях - ніяк не збагну. живу, чи існую, творю, а чи нидію світом, який постає мені в очі ігрищем в пурпурі: червоні химери танцюють в червоному омаху полум"я... - геть!.. - їм кричу і зникає цяя вистава...натомість з"являється інша картинка...- котиться м"ячик...котиться м"ячик...котиться м"ячик по дворУ, стояла де хата, а в хаті дитина і жінка, і чоловік - усі мертві, бо вбиті і, за мить, палає вся хата - на згарищі тому пихаті будують багаті палати за триметровим парканом...
до біса!
у скронях дзвенить аж і бджоли гудуть і зграями жалять...і жалять...і жалять...
піду, відшукаю кохану красуню - вона не могла далеко від мене піти за такий коротесенький проміжок часу.
вийшов з завулку, змішався у щільній лавині людської ріки центральної вулиці міста.
...сонце зійшло вже висОко...
