Стара повія Доля
Вона – п’янке вино, що на розлив… Для всіх.
Але навіщо ж я плеснув його по вінця?!
Пожадливо спивав, з передчуттям злочинця,
Нестямно жуючи, немов скоринку гріх?
Світанням плівся геть, впустивши погляд вниз,
У перших промінцях соромлячись стосунків,
Що маком багровіли на шиї від цілунків…
То видно Долі був негаданий каприз.
Моя Фортуна ти – кокотка у літах,
Що глумиться завжди, коли штани знімаю.
Та плюнувши на то, до тебе я злинаю –
Бо тільки ти мені пасуєш по грошах.
