24.01.2013 00:31
для всіх
224
    
  1 | 1  
 © Ем Скитаній

віршування з настрою.

віршування з настрою.

з рубрики / циклу «віршування з настрою»

1.

зовсім забули,

що люди ми серед людей.

метушня

наші дні

у сміття перетворює

і замулює час

повсякденно

сірістю побуту,

у якому життя

перекручується

і гудить

наче дзига роскручена.


2.

"прагматизм,

сарказм та іронія -

над усе!" -

стверджують діти.

- ...знову те саме... -

сміється тихенько

старість у закутку

й згадує давності...


3.

чорнобривців наріжу букетик,

поставлю на стіл їх,

підсвічника два з мармурової крихти

зверху каміна пристрою,

запалю в них свічки,

постелю на долівці біля вогню

і порину думками у спогади

під сполохи і тріскіт

камінного полум`я.


4.

вітру шум,

листяне шарудіння...

у парку сиджу,

милуюся паданням

жовклого листя -

як воно по доріжці

котилося вітром

перехожим під ноги,

під лави та у траву... -

чи від того мені споглядання

так світло і легко

і сумно так на душі?..


5.

пом`ятаєш?.. -

дебрі, черешні,

пугкії хмаринки у небі

і ми - ти і я - зривали

і їли ягоди дикі,

гіркі, черешневі.

ягідними ж кісточками

жбурлялись, сміялись -

веселі, щасливі були...

я забув тебе всю,

навіть сміх твій забув,

а червоні черешні,

їхня гіркОта 

на серці зосталась.


6.

крізь скупчення зір

у туманності мрій і кохання

ти йшла назустріч мені...

мерзлякувато кутаючись у пальті,

я протягнув тобі квіти від осені.


7.

у відчинені двері

ти тоді завітала до мене.

чулася пісня кохання

в поривах осіннього вітру

і ронилися, падали квіти,

огорнуті в шелест дощу,

на поріг...

вітерець через відстань

звів наші погляди -

твій, у якому сум і спокій,

і мій, у якому розгубленість

і запитання... - назАвжди?..


8.

занедужав,

болить голова,

кашляю, шморгаю носом.

в`яле тіло своє

ледь дотяг до постелі -

кажуть, то грип.

ні,

то захворіло нове століття,

яке почало уже відлік минулому.


9.

що не кажи -

земля підневольна

і її обробляє воля людська -

а як воля та квола,

то й квола земля.


10.

а на дворі сніги,

що не виглянеш і за ворота.

сонце у синьому небі,

від білого сліпнуть аж очі.

повітря морозне,

прозоре,

таке, що голоса чути

ген-ген аж за обрій луною...

чищу доріжку від ганку

і слухаю хрускіт снігів.


11.

на балконі усілися два голуби -

чорний та білий.

що білий - сів справа,

а чорний - сів зліва.

як янголи два:

зліва чорний - то злий,

справа білий - то добрий.

як сполохати чорного

полетить за ним білий...

хай вже буде як є,

ця несумісність сумісності

(чи навпаки?).


12.

море узимку - свинцеве,

у ньому таїться тоді

жахливої сили вага,

хвилі високі,

незграбні,

блискучі і сірі,

з хвилястим живим візерунком на спинах -

хвилями дихає море потужне,

вдихаючи небо і землю.


13.

розцвірінькався щось

горобець-стрибунець -

чути там,

чути тут

і не видко його самого.

та чи правда весна,

та чи правда тепло

так збентежили птаха?..

та ні!

то зайняв він шпаківню -

з тогО і кричить

і цвірінька на розі вітрів

на шпака.


14.

прокинулась рано земля

і птахи прилетіли зарано.

у природі розлите чекання

й тривога...ах! весно,

ти така не постійна

у своєму коханні.


15.

твій сум - мов цвітіння акацій,

мов хмарка у небі -

швидко зійдЕ

геть від очей твоїх синіх.

капелюха зніму у вітанні,

світлому погляду неба весни

і усміху сонця радіючи... -

ти сьогодні дуже красива!

не віриш?.. у мене спитай.


16.

стільки зірок!

ба, великі такі!

наче поруч, отут, коло мене,

який на Айпетрі розлігся в спочинку.

тягнуся до них

тонкими довгими пальцями,

нанизую перстні галактик

і слухаю дихання Всесвіта.

поміж пальців летить, пролітає

безліч космічних уламків

колись може й дивних,

величних, могутніх світів...

засинаю замріяний.


17.

соловейко співає сонати,

освідчується у коханні до зір

у садку за селом,

яке солодко спить

у цю місячну ніч.

раптом стих соловей

і, сполоханий подувом вітру у листі,

злетів,

крильми - шурх! -

лиш прозорая тінь

промайнула над садом.

місяць одмітив цілунком

сполохану пісню земного кохання.


18.

в колодязне небо дивлюсь, заглядаю

і побачив себе відзеркаленим у глибині.

ніяково мені стало від тОго,

що я такий мізер... - що таке я

і велична оця крижана чистота,

що в глибинах земних затаїлась?..

від кого?.. - здогадуюсь,

але мовчу, зачарований космосом вод.


19.

зі скрипом накручую я ланцюга,

підіймаю, тягну, наближаю до себе

коновку із небом мовчання.

пророче, небесне, святе

відгукнулося зойком в душі моїй раптом

мовчання крихке -

я порушив беззахисність вічного.


20.

веселковий дощ

і небо не більше мого капелюха.

розкрив парасолю -

хай краплі стрибають по ній.

і небо мале,

капелюх не такий вже й великий,

а вони -

он, як діти

вертляві та дзвінкоголосі -

бо весело їм

зістрибувати з парасолі

в бурхливий вирій життя.


21.

вікИ стали віками,

вії - відкладені дні,

перелічити кОтрі потрібно -

а ліньки!

на потім все відкладаю.

стеля скрутилася кішкою

в зорях у Всесвіті... - спить.


22.

он там... - біля річки,

під тінню верби,

у воді що полоще

гілля тонковигнуте свОє

і ніжні,

люб`язні розмови веде із вітрами... -

я спочину з утоми.



1994-95рр., 2013р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!