СТІКАЄ ЧАС У ТАЇНУ ГОСПОДНЮ
Тріолет
З небес печальних сипле сніг помалу,
І передчасно тане в вишині,
А з ним і в холоди думок сумні
З небес печальних сипле сніг помалу.
Про те, що ненародженим розтало,
Враз розчинившись в Часу густині,
З небес печальних сипле сніг помалу
І передчасно тане в вишині…
Куди й навіщо стелишся, дорого?
В яку примарну таїну світів?
Морозив снігом жах передчуттів,
Куди й навіщо стелишся, дорого…
А в серці здогад болем тріпотів,
В полоні запитання непростого:
Куди й навіщо стелишся, дорого,
В яку примарну таїну світів?
Землі покайся в прихоті – летіти,
Вагу здолавши прощених гріхів,
Наперекір знаменням ворогів,
Землі покайся в прихоті – летіти.
Й тоді, як без тяжіння ланцюгів
Між зір ласкавих линеш мерехтіти,
Землі покайся в прихоті – летіти,
Вагу здолавши прощених гріхів.
В огні звільнившись від земної плоті,
Душа пекучим снігом вниз летить,
А вірш – щемливий спогад тріпотить,
В огні звільнившись від земної плоті!
З небесних вільно-зоряних суцвіть
До дум земних у радості й скорботі,
В огні звільнившись від земної плоті,
Душа пекучим снігом вниз летить…
Стікає Час у таїну Господню,
Щоб бурями обпитись зір земних?
Ховаючись від сподівань гірких,
Стікає Час у таїну Господню?!
Лиш вірш пророче сніг сипнув і стих,
Зітхнув луною крізь небес безодню:
– Стікає час у таїну Господню,
Щоб бурями обпитись зір земних…
Перечитуючи вірші:
«Куди ти, душенько, де сльозами течеш?»
«Куди втому стелиш, навіщо»
«Ти бурями обпився зір земних»
«Покайся, дню, у прихоті – летіти»
та багато інших…
Згадуючи друга добрим словом і щирою присвятою…
