ЕНОТЕРА
з рубрики / циклу «Лірика квітів»
Я – квітка Ночі, ніжна Енотера,
Лише для тебе, Місяцю мій ясний,
В своїх бутонах бережу цнотливо
Вразливу сутність поклику п’янкого,
Що лунко снами стислими нуртує.
У світлі Дня, коли панує Сонце,
Твій зблідлий лик, мов спомин, в небі бачу,
І відчуттям тремтить стеблинка кожна
Того, що скоро… скоро має збутись
У доторках звабливого смеркання!
А коли Сонце скотиться у безвість,
І Ти на небо зійдеш, мій єдиний,
Я вся напружусь, в вись Твою схитнуся,
Наповню щастям срібного проміння,
Бутони, що чекати вже стомились.
Так солодко… Так терпко, Місяченьку,
Крізь Ніч до Тебе вибухати цвітом!
Ще квітка! На! І ця Тобі, коханий.
Хай витончені пахощі пелюсток
Віщують те, що й так давно відоме.
Настане День, розтанеш Ти крайнеба,
Зів’януть квіти лагідні на Сонці.
Та не журись у хмарах, срібночолий,
Злеліє знов до присмерку бутони
Твоя нічна красуня Енотера…
