ДОКІР КОЗАКА ШИЛА
Якби ж то було знати Хмелю,
Кого нам сватаєш в брати!
То ми б, лягли тоді кістьми!
Ми б тую ``мати`` прокляли,
Содом в`` сталіцу`` принесли,
Ми б тую хвойду- роздягли,
По світі б, голою пустили,
На грубу палю б посадили,
Залили б в горло їй смоли!
На Січі, Хмелю, були перли
І відьмаки, та і ченці,
Із ними сили їх небесні,
Та ти все плив по течії.
Ніхто тобі не був суперник,
Ти й сам був добрий характерник,
А бач не знав, що світ зорі,
У Чорнім лісі, на горі,
Живе стара ворожка Дагна,
Ще пам`ятають люди здавна
Прославлений її дебют,
Бо ж напророчила для хана,
Погибель поміж гір Карпат,
Там на дорозі став Захар
І камінь скелі з валунами,
У гирлі річечки стрімкої,
Їх Беркут затопив водою:
-Такий вчинив над ними суд!
Про це читачу не забудь.
-``Це я - у полі битви стогін,
Це я - згорілих селищ попіл,
Це я - гроза, що не пройшла,
Ти кликав Дагну? Я прийшла.``
Повіяв свіжий вітерець,
З імли з`явився образ схожий
На матір, що рядно пряде
І до Богдана слово мовить:
-``О Хмелю, Хмелю, вже прийшли
Два смерди, тобіш-два посли,
Вони тобі сказати хочуть,
Що Січу вашу продали.
Ти знаєш звідки вітер віє!
То будь обачніший стократ,
Як та стара сорока сміє?
Ти ж перший в світі демократ,
А тут вона, змія, воліє,
До рук прибрати ласий шмат``.
Хміль Дагні в ноги поклонився:
-``Ти нерозумного пробач,
Навчи, що маю відповісти
І чи потрібен там товмач?``
-``Поклич тих двох, що приблудили,
Повідрізай їм язики,
Щоби царицю не дурили
І сам листа їй напиши:
Мовляв-самі! Мовляв-негоже!
Козацтва більше чим панів!
Що ми і так їх переможем!
І все. Не трать даремно слів.``
Нахмурив брови, вуса крутить,
-``Не вийде Дагно, бо Сірка
До зради хилить, до спокуси,
На Крим війною підмовля.
І вже пішов ударом в спину,
А хан із нами на полях,
Тепер кричить: - ``Тебе покину!``
Пригрів зміюку на грудях.
Тепер просити треба миру
І щоби з Січі не піти,
То сиву звісивши чуприну,
Згодитись, що вони-брати.``
Тут Дагна голову схилила,
В очах застигли сум і біль,
Ще раз на Хмеля подивилась,
Взяла у руки костур свій,
Не поклонилась, не хрестилась,
Взяла хлібину, надломила,
Та не мокнула скибку - ні,
Пішла, а холодом війнуло,
І сіль рознесло по столі.
