Олена Вишневська Післямова
Дотягнутись до тебе рукою… Між нами прірва…
Сила мого земного тяжіння слабне насправді:
Я б змогла перескочити. Знаєш, жевріє віра…
Твої ж пальці, зажаті в кулак, стоять на заваді…
Допомоги мені не чекати? І ні півслова…
Як щитом, захищаєшся вміло - сієш мовчання…
Але очі… Прошу не ховай: у них післямова,
Присмак трунку надпитого необачно кохання.
30 жовтня 2013 р
01.11.2013 09:31 Тадм |
 класно, може замість зажаті "незмінно в кулак" чи щось подібне :) |
30.10.2013 21:13 Тетяна Белімова => © |
 сумно... дуже сумно... |
30.10.2013 20:12 Оля Стасюк |
 "зажаті в кулак" - може, "затиснуті"? гарно) |
30.10.2013 17:43 Світлана Рачинська => © |
 Вірш потрясний) За післямову у очах окремий плюс! |
30.10.2013 15:23 Ганна Коназюк |
 Глибоко і красиво! Дуже сподобалось! |
30.10.2013 14:57 Ірина Червінська-Ман... => © |
 отакі вони, ми до них із відкритим серцем, а вони затискаються в кулак, ховаються у мушлі, як ті равлики-боягузи. і спробуй - достукайся! ))) а потім ще сміють стверджувати, що ми не хочемо робити перші кроки. я навіщо, якщо отак...? |
30.10.2013 14:31 Тетяна Чорновіл => © |
 Цей трунок часто надпитий необачно! |
30.10.2013 14:29 Сашко Новік => © |
 Гарно |