Пластилінова майстриня

з рубрики / циклу «Про долю»

Ліпила, мовби з пластиліну,

Як їй хотілось так було,

Та згинав ще більше спину,

Так день за днем життя ішло.

Кохав без тями, мов осліп,

А їй було усе на руку,

Цілував кожен її слід,

Мав не кохання – справжню муку.

Вона зліпила, що хотіла,

Невільник покірний у ногах,

Щодень, то більше нахабніла,

А він жахався уже в снах.

То в мить прозрів – розплющив очі,

Той пластилін геть задубів,

Брехню вже слухати не хоче,

Скажіть за що він так її любив?

Хай ліпить іншого вже годі,

Пішов вперед не озирнувся,

Ішов і дякував для долі,

Що він завчасно схаменувся.

м. Славута,