Що мені та осінь...
Вже встають тумани над рікою,
Їм шумлять густі очерета.
І нема ні тиші, ні спокою –
В гості їде осінь золота.
Їде! Їде! У строкатім листі
З матіоли й смолки у вінку,
З горобин в добірному намисті,-
Хто красу ще бачив отаку?..
Вона їде, пишна й гордовита,
З рукава – багрянці від душі.
Ароматна, ніжна, соковита,-
Заздрять їй медунки й спориші…
Розкривайте душі, як фіранки,
Хай вона і вас не обмине,
Залітає птахом і до ранку
Гріє серце сіро-кам»яне…
Хай розбудить приспані печалі,
Що вп»ялися в душу, як ножі,
Щоб усім серпневими ночами
Снилися щасливі міражі…
А якщо та осінь - як розлука
Гляне жовтим оком і сама
В шибку або в душу вам постука,
Ви скажіть, що дома вас нема…
Хай вона вертає за ворота,
Хоч красива, пишна й золота.
Що вам та осіння позолота,
Як для вас ще літо розквіта!...
Ромни, 26.04.14
