Полігон
(З циклу “Двобій”)
Важкі сталеві балони
Знесли на берег,
Складають у стоси,
На кожнім балоні –
череп та кості
Зненацька – вибух,
І газ в балонах,
Наскрізь пробитих,
Сичить, як видих,
як смерті подих!
В агонії битись,
землю гризти,
В стражданнях померти
Повинні штабісти, експерти -
Тепер вони зрозуміють,
Як гинуть звичайні смертні!
На шкірі – безліч ран,
В повітрі – зелений дим,
Ядучий зелений туман…
- Води! Води!
Дощ неначе почув,
Дощ з’явився відразу,
І від того дощу,
Просякнутого газом,
Розтанули протигази…
Сліпнуть очі,
Викашлюються легені,
Поглинає тіла,
І Місяць – нарив
жовтувато – зелений
На спухлому небі,
криваво – набряклому небі…
Та не розчинились
і цілі лишились,
(Щоб жить без кінця)
– серця,
Зачерствілі
А десь через тиждень
Інші балони,
на іншому полігоні
Складали у стоси
інші експерти,
Старанні та вперті
прислужники смерті.
1970 рік., Київ
