Війна забрала чоловіка
з рубрики / циклу «Про долю»
Молилась Богу, бо так треба,
Тягнула руки все до неба,
Молилась Богу та ридала,
За що так доля покарала?
Не зрозуміла і дволика,
Не передати біль словами,
Сама лишилась з діточками.
Чорні дні, самотні ночі,
Вже виплакала свої очі,
Хоча б їй тіло повернули,
Про нею миттю всі забули.
Він в тому пеклі залишився,
По ночах чоловік їй снився,
Життя забрали, верніть тіло,
Серденько з відчаю тремтіло.
Невже така його заслуга,
Над тілом коїться наруга,
Малилась Богу, як могла,
Скільки ще буде того зла?!
м. Славута,
