Лечу...
Оттого что в море тонут:
Дно есть"
М. Цветаева
лечу… і чим далі в самотності дихати важко:
повітря в безкрилій свободі липке, наче мед…
ти думав, що неба жадає приручена пташка,
а небо страшніше безодні /зізнався поет/
а небо вінцем підперезане зорями Шляху,
та краще б вже луснуло й впало на землю дощем…
коли не зуміло над нами розкинутись дахом,
коли не змогло заховати від світу плащем…
здіймаюся ввись…/ бо ж кредитом покриті польоти/
монетами грішними душу мою загубив.
а серце ще й досі любов’ю наповнює дотик,
хоч погляд не той – за тонкою вуаллю журби…
і хай я тобі тільки смужка на лінії долі,
нехай не змогла відірвати тебе від землі,
ти так невимовно красиво на мить збожеволів,
я попри миттєвість віддала свої кораблі…
лечу… та насправді без тебе це вільне падіння,
і краще б напружену тишу пронизував крик.
відтак тільки постіль холодна в німих сновидіннях
нагадує: рай наш, як сонце, за обрієм зник…
