11.02.2015 15:18
для всіх
246
    
  4 | 4  
 © Лілія Ніколаєнко

Не довго я була в едемі слів...

Не довго я була в едемі слів, 

Бо вигнана прозрінню на поталу.

Душа зносила крила на землі, 

І втратила усе, чого не мала…

 

Як цвіт натхнення втоптаний у бруд, 

Так істина в диявольських тенетах.

Не створять чуда із мирських облуд Боги, 

що переплавлені в монети.

 

І хмари кинуть сльози-якорі, 

Наповниться душі печальне плесо.

Земне болото – кладовище мрій.

Пегас води із нього не нап’ється.

 

А з неба все гримить печаль-орган, 

І відчай – заримована стихія.

А вірші – зоребуйний океан –

Нестерпно так у серці глибиніють…

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 04.01.2017 04:00  Якобчук Павло => © 

Лілія, одразу перенісся до того Едему слів. Чудово.

 13.02.2015 08:48  Тетяна Белімова => © 

Якщо у серці глибиніють вірші - поет щасливий)))
Гарний вірш))

 12.02.2015 09:55  Олена Вишневська => © 

Сподобалось)

 11.02.2015 22:22  Панін Олександр Мико... => © 

Гарно.

 11.02.2015 16:13  Володимир Пірнач => © 

Постійно збивався з ритму, але загалом сподобалось.