Крик ненародженої душі
Матусю, матінко рідненька!
О, Богом дана мені ненька!
Чому позбутись захотіла
Мого малесенького тіла?
Я навіть ще не встиг нічого:
Пізнати доброго і злого,
Повітря носиком вдихнути,
А вушками почути стукіт.
Я сонечка не бачив досі!
І ніжки не торкались босі
Роси холодної у травах.
Не бачив неба у загравах…
Ти відібрала в мене змогу
Обрати у житті дорогу.
Не народився. Я не встиг.
І ти не чула тихий крик.
Все через тебе, рідна мати,
Яка потрапила за грати.
А далі – голка, ЛСД,
І жовті плями де-не-де.
Лікарня, де довкола хворі
Зітхають і сумують в горі.
Здала на перевірку кров –
Й відразу втратила любов.
Не народився. Я не зміг,
А ти взяла на себе гріх –
Позбулася мене, малого,
Вже хворого, але ж живого!
Ти – інфікована, і я.
Але ж, матусю, ми сім’я!
Хоч ти «на голці», все одно –
Я б грав з тобою в доміно,
Я б слухав музику з тобою
І равликів шукав весною.
Та ти забрала цю можливість
І втратила усю сміливість.
Аборт – єдиний порятунок?
Життя – то Бога подарунок!
Не мала права відбирати
Ти шансу знову все почати.
ВІЛ-інфікованою, мати,
Ти не повинна була стати!
Чому не піклувалась, ненько,
Про мене, про дитя маленьке?
Хотів я жити, але – ні.
Життя забрали лікарі.
А ти, жорстока, дала згоду.
Продовження не буде роду…
Я б інфікованим зростав,
Тобі малюнки малював
Про наше світле майбуття.
Але тепер я – лиш сміття.
Дала б ти шанс мені єдиний,
Я б показав усій країні,
Що ВІЛ-інфекція – не вирок.
Але довкола мене – морок.
