На скель круті відкоси...
з рубрики / циклу «ВАРЛАМ ШАЛАМОВ. Кипрей»
«Намеков не лови…»,
«Кипрей»
Громам грози не вір,
Не зри за натяк згодом,
Що в кров вершини гір
Заюшені заходом.
До серця не бери
Модрини пересуди.
Хоч струшують вітри
Іржаву хвою всюди,
А серце рвуть мені
Пекучі крові ріки,
Щоб в рідній стороні
Упав і стих навіки.
Як ладен світ пітьми
Слів істини зректися,
То час йому слізьми
І кров’ю запектися.
Моя чи не моя –
Яка різниця в горі.
Закони житія
До певних меж прозорі:
Кого Всевишній «спік»
В день крайній мироздання,
Того навік обрік
На муки та страждання.
А дерево он те
Чим стало винувате?
За що від Бога жде
Жорстокої розплати?
Хитнеться вітерцем
За рудуваті коси
Та й зсунеться тихцем
Намеков не лови,
Не верь грозы раскатам,
Хоть горы все в крови,
Запачканы закатом.
Не бойся, не таи
Лесные кривотолки.
Заржавлены хвои
Колючие иголки
И колют сердце мне,
Чтоб, кровью истекая,
Упал в родной стране,
Навеки затихая.
Когда от смысла слов
Готов весь мир отречься,
Должна же литься кровь
И слезы человечьи.
Моя ли, не моя –
Не в этом, право, дело.
Законы бытия
Прозрачны до предела:
«Все, что сотворено
В последний день творенья,
Давно осуждено
На смертные мученья».
Но дерево-то чем
Пред Богом виновато?
Его-то ждет зачем
Жестокая расплата?
Ухватит ветерок
За рыженькие косы,
Швырнет, сбивая с ног,
Со скального откоса...
