Не буди мене!
Торкаюсь злегка пальцями весни -
це зайчик сонячний застрибнув у долоню.
Малює пензель часу білим скроні,
та юність прописалася у сни.
Я в них дівчисько з кісками до пліч,
в мереживах і шовку - юна пані.
Там жайвірок тріпоче на світанні
і співом проганяє з неба ніч.
Чекаю чуда. І палка жага
незнанного безтямного кохання
сполоханною в серці б`ється ланню,
й впокоренним вогнем до ніг ляга.
Немає зради та пекельних мук,
не чути полинових слів прощальних.
Там човник мрій стоїть біля причалу
і пахне млосно з смарагдових лук.
Ти загубився десь в тумані снів...
Та я тобі, коханий, це пробачу.
Лиш тільки стежку віднайди, козаче,
в той край, де починаються пісні.
Зоря досвітня, не буди мене!
Кохання це жаданне божевілля,
коли ти біля сонця й неба біля...
Воно в мені довіку не мине.
Москва, 21.05.2015
