Пізнє каяття
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
Ліна Костенко
Впусти до себе… наче в перший раз.
О, скільки літ в розлуці промайнуло!
Який ти, сад дитинства, – без прикрас:
Худий і навіть трішечки понурий…
А де ж твоє від ягідок гілля
Важке /що до землиці аж пригнулось/?
Не чутно навіть співу солов’я.
Пеньки – і ті від мене відсахнулись…
Свою пізнали юність у мені?
А, мо’, за те, що нічим частувати,
Бояться в очі глянути /чудні!!!/.
Я ж не врожай сюди прийшла збирати!
Ось тут – росла черешня /ой, рясна!/,
А там – до яблунь прихилялась груша…
Та за ходою часу все мина:
І тих плодів у кошик не натрусиш.
Стежки, стежки… Чом довго так ішла?
Діждалася…вже й пусто у господі.
А ти чекав /до сивого чола!/,
Як відлетіла в далеч…/ще відтоді!/.
Впусти до себе… /вкотре!/, як дитя,
Мале і нерозумне... В мить прозріння
Я повернулась - пізнє каяття…
/бо тут… між тих пеньків – моє коріння…/
