Заручники осені
місто пусте. перелітними сталися вулиці.
сонні будинки дахами розгублено туляться.
дні добігають так швидко до ночі бемолями
/між парасолями/
більше чомусь не літається – в’ється туманами.
брязкають хворі думки щохвилинно кайданами.
тягнуться будні в дорогу хитку кілометрами,
/мокрими светрами, /
кашлем і ліками… чайним теплом.. мандаринами…
я вже й не пів, тут від мене зосталась третина. ми
досі з тобою самотні – заручники осені,
/ніби спустошені/.
ти мої сни перев’язуєш натще долонями.
душиш і душиш байдужістю. ночі безсонними
звуться. вагітнієш втечею з кожною дниною.
/я ж бо – дитиною…/
