Зітхає сумно всесвіт...
За мотивами вірша І. Самаріної \" Кто научился жизнь ценить\"
Зітхає сумно всесвіт, наглядая за людьми,
Що ділять землі з дурості і злоби.
Не дивлячись на те, що за плечима у юрми,
Нема землі своєї, крім жадоби.
Ми – гості, нам дозволили пожити певний час.
Залишаться гаї, ліси, озера…
Людина відійде за межі - в інший світочас,
Сміються з нас і небеса, і сфери.
На що ми витрачаємо життя? Навіщо це?
Воюємо…Натомість варто жити!
А в душах мало світла і тепла…німе лице….
Ненавидіти легше, ніж любити …
Увірували люди, що вони - земні Боги,
І мають право вершить долі інших,
Кривавими руками віддають свої борги
І не стидяться справ брудних і грішних.
Залиште для дітей незаймані стежки… Й місця
В своїх серцях, ще попри холод, теплих,
Їх стільки зламано від куль і гострого слівця,
Спинімося! Вже досить душ замерзлих!
Не псуйте те, що нам створив й подарував Господь,
Бо і людина теж його рук справа…
Не той, хто створює ракети – Геній, Цар чи Бог
Той, хто цінує мить життя - той, має право!
