Ще одна історія стосунків
Тоді влетіло у моє життя,
зірвало дах,
від вибуху гранати
і тіло, що не встигло заховатись,
осколками прошило – Почуття.
У комі мрій,
час під наркозом зміг
ввести у мозок зонд
і довелося
все пригадати,
в сивині волосся
сховавши шрам
від поглядів чужих.
Пильно погляд голубіє
у моїх карих.
Чи зустріти я зумію
гідно цю кару?
Чи смієшся наді мною,
чи вину маю,
що тобою осяйною
в цю весну маюсь?
Та, примружившись, крізь вії
б’ють очей чари
по лукавій по надії,
що в моїх карих…
Морозна ніч ховає далі
і сніг, як штори у вікні.
Отруйно зібрана в бокалі
янтарна терпкість у вині.
Цілуються на стінах тіні,
закляттями лунають тости –
я впевнений, у всьому винні,
це диво, чорно-сині коси.
Бо не відчутно і незримо
вони чаклують кожну мить.
І випещена ними рима
на лавці свічкою горить.
Та морок не здолать свічкáми,
він він втік коси незворушно,
мені лиш видними, губами
цілує локон, що за вушком.
Без докóрів і без істерик –
тільки руку твою пам’ятає рука.
...А за тисячу літ
до нашої ери
вирушає в політ
Ікар…
Серед граней
вітрин-акваріумів
(у віках?) загубилася мить.
…Ніхто голубими чи карими
не дивився де він летить.
Ніхто до грудей не притулиться,
якби він долетів.
Якби…
…На міських на асфальтових вулицях
я тебе згубив.
Без докóрів і без істерик –
тільки руку твою пам’ятає рука.
...А за тисячу років до нашої ери,
Як тебе не верну –
розіб’ється Ікар…
З’явилася
і зникла раптом
в потоці стомлених людей.
Хоч кожен рік,
неначе свято,
справляй цей день.
Як подивилась полохливо
у твої очі
і як ти,
не усвідомлюючи дива
їх опустив.
Кохання в натовпі – лиш постать,
і очі – вниз,
у гору, вбік.
О, замкнутість, –
жорстока помста
собі.
В засніженій пустелі ліжка
я та самотність лежимо.
Біліє на столі записка,
ніч занавісила трюмо.
І, мов на сон грядучий стопку,
приймаю спогаду напій:
встаю, натискую на кнопку
і слухаю дзвінок дверний.
Любов і ласка простоти – ти.
Долоні повні теплоти – ти.
Вночі розведені мости – ти.
І недосяжність висоти – ти.
Весна заквітчана твоя – я.
Можливість вічная твоя – я.
І непомічена твоя – я
у храмі вінчана сім’я – я.
Та загубились між людьми – ми.
Два сонця посеред пітьми – ми.
Печаль захована моя – ти.
Твої незвідані світи – я.
Забувши книжкѝ
і правил курсив,
я власні думки
ночами творив.
І витворив світ
і в ньому живу.
Усе тут, як слід –
не як наяву.
У ньому – політ
світами всіма…
в яких – все як слід:
тебе в них нема.
Колись я вдарив дзеркало в лице…
На срібний град розсипалася совість.
Та згадка не померкнула про це –
в долоню в’їлася іржою крові.
А груди краяв жалкування ніж.
А крик застиг свинцем вини облитий.
По злим скляним осколкам босоніж
душа була рокована ходити…
Та, раптом, ти… і дивом, з усіх див,
твої правдиві очі голубіють.
Та, їх кохаючи, дивитись в них не смію:
в них бачу дзеркало, яке розбив.
Я чекаю себе,
прокидаючись рано:
виринаю зі снів і чекаю себе.
Я шукаю себе, доки сонце огранить
світанкóвим різцем
хризоліти небес.
Не знайдусь
і спішу на щоденну роботу.
Тільки спиниться думки
безвітряний став –
я запитую,
вимушено безтурботно:
з ким це я забарився, від себе відстав?
Пізній вечір пробачить моє лицемірство.
По блискучим асфальтам рекламних пожеж
ти прийдéш, запізнившись,
напевно навмисно,
ти прийдéш
і за руку мене приведеш.
Холодний дощ упав на коси.
Ще трохи сліз від неба сивих.
У січні – це весна, чи осінь,
коли ідуть холодні зливи?
Зима розтанула снігами,
лиш очі світяться щасливі.
Весна чи осінь понад нами,
коли ідуть холодні зливи?
Чи рано зацвітуть дерева,
чи знову затріщать морози,
це взнаю я лише від тебе:
твої вуста – мої прогнози.
Кімната, будинок, місто,
планета, галактика, космос –
усе це для мене – місце,
місце, де я живу.
Знайома долоня щезла:
пірнула у хвилі-коси.
І я (такий величезний)
у тій долоні пливу.
